Книга  “Плем'я. Про повернення з війни і належність до спільноти" 

Автор – Себастьян Юнґер;

Оригінальна назва книги: "Tribe".

Кому буде цікаво читати цю книгу?

Психологам, психотерапевтам та іншим фахівцям, які працюють чи планують працювати з ветеранами. Всім, хто цікавиться, яку роль та вплив має війна на людину, суспільство, країну. Всім, хто відчуває солідарність з тими, хто зараз воює за Україну і хоче навчитися, як правильно комунікувати з цими людьми, коли вони повертаються додому і чого робити не слід.

"Після того як війна в Боснії закінчилася і суспільна солідарність була втрачена, хтось написав фарбою на стіні: «Коли було справді погано, було краще». Це почуття солідарності лежить в основі того, що означає бути людиною";

Не тільки боснійці, але й представники інших поствоєнних країн часто у своїх спогадах зізнаються(як би це перадоксально не звучало), що сумують за часами війни, тому що в цей час відчували більшу згуртованість та содідарність. На жаль, так влаштоване людство, що як тільки загроза минає – минає й солідарність та згуртованість.

Автор книги - Sebastian Junger наводить в книзі цікавезні приклади з історії, здебільшого, індіанських племен, за яких обставин людина вважалася частиною племені і як це контрастує з нинішнім суспільством, коли "індивідуалізм" стає найбільшою ціннністю, і незважаючи на всі його, здавалось би, переваги, – люди відчувають себе все більш нещасними.

💡 Топ 10 найцікавіших думок з книги:

✅ "За словами німецьких психологів, які після війни порівняли свої спостереження з висновками американських колег, моральний стан цивільного населення найбільше постраждав у містах, яких війна не торкнулася";

✅ "У кожній війні, в кожній армії втрата друга вважається найбільш руйнівним, що може статися. Це завдає набагато більших страждань, ніж переживання смертельної небезпеки для себе, і часто слугує поштовхом до психологічного зриву на полі бою чи пізніше протягом життя";

✅ "Зігфрид Сассун, який був поранений під час Першої світової війни, написав вірш під назвою «Лікарняний лист», де чудово описав жахливе відчуження, яке багато солдатів відчувають удома: «Без побратимів я прокидаюсь у болісній безпеці, – писав він. – І коли дощем хльостає на світанку, я думаю про батальйон у багнюці";

✅ "Численні дослідження показали, що ймовірність розвитку хронічного ПТСР значною мірою залежить від досвіду, який людина мала перед війною";

✅ "Після того як війна в Боснії закінчилася і суспільна солідарність була втрачена, хтось написав фарбою на стіні: "Коли було справді погано, було краще».) Це почуття солідарності лежить в основі того, що означає бути людиною";

✅ "Повернувшись додому, сучасні ветерани часто усвідомлюють, що вони готові померти за свою країну, але не знають, як для неї жити";

✅ "Самогубство часто розглядаються як крайній прояв посттравматичного стресового розладу, але дослідники ще не знайшли жодного зв'язку між самогубством і бойовими діями. За статистикою ймовірність самогубства серед ветеранів бойових дій не є вищою, ніж серед тих ветеранів, які ніколи не були під ворожим вогнем";

✅ "Ізраїль – можливо, єдина сучасна країна, яка зберігає достатньо відчуття спільноти, щоб пом'якшити наслідки бойових дій у масовому масштабі. Всупереч десятиліттям періодичної війни, в армії Ізраїлю рівень ПТСР становить лише один відсоток, згідно з деякими оцінками. Дві головні причини цього, можливо, пов'язані з близькістю бойових дій  – війна точиться буквально на їхньому порозі – й загальнонаціональною військовою службою. «Більшість людей служило в армії, – сказав мені доктор Ар'є Шалев, який останні 20 років присвятив вивченню ПТСР. Ті, хто повертається із зони бойових дій, знову інтегруються в суспільство, де цей досвід дуже добре розуміють";

✅ "Таке суспільне значення, ймовірно, не створюється шаблонними фразами на кшталт «Дякуємо за вашу службу», які багато американців зараз вважають за потрібне казати солдатам і ветеранам. Воно також не створюється вшануванням ветеранів на спортивних змаганнях, дозволом першими йти на посадку в літак або наданням їм незначних знижок у магазинах. Навпаки, ці символічні дії лише поглиблюють прірву між військовими та цивільним населенням, підкреслюючи той факт, що деякі люди служать своїй країні, але переважно більшість – ні. В Ізраїлі, де близько половини населення служить в армії, рефлекторна подяка за службу має так само мало сенсу, як подяки за сплату податків. Це нікому не спадає на думку";

✅ "Єдина роль, у якій солдатам ніколи не дозволено бачити себе під час бойових дій, – це роль жертви, тому що через пасивність, притаманну жертвам, вони можуть загинути. Таке сприйняття з них вибивають криками та постійними тренуваннями задовго до того, як вони наблизиться до поля бою. Але коли вони повертаються додому, на них дивляться з таким співчуттям, що це часто позбавляє їх можливості бути повноцінними членами суспільства. Деякі з них справді є недієздатними, і про таких людей потрібно дбати негайно, – але тільки уявіть, як заплутує таке ставлення решту з них".